Творчі здобутки поетів Новов'язівського. Тема війни у їхній творчості
Хід заняття
1.Вступне слово вчителя:
Діти, сьогодні у нас чергове заняття літературного гуртка, і присвячене воно творчості наших талановитих земляків – поетів Григорія Маловика та Михайла Коломицького.
Вони, землероби, хлібороби від роду до роду багато зробили, щоб зберегти і донести до народу його пісню, його мову, його душевну красу. Це про їхнє покоління, яке народилося під час війни,покоління поетів-шістдесятників писав відомий український письменник Микола Вінграновський ( з яким, до речі, товаришував наш односелець Григорій Маловик ):
Ми знову є. Ми – пізні. Найпізніші.
Що наросли з худеньких матерів
В саду порубанім.
Я знаю, не для тиші,
Вулкани дивляться
З-під наших юних брів.
(Демонструються портрети поетів-шістдесятників).
А ще це покоління називають «дітьми війни», адже війна брудними чоботами промарширувала їхнім дитинством. І все життя нагадувала про себе.
Тому тема нашого засідання: «Творчі здобутки поетів Новов’язівського. Тема війни у їхній поезії». А епіграфом хай будуть слова відомої української поетеси Ліни Костенко:
І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О, найстрашніше з літочислень:
Війна – війною – до війни!
Поезія - це краса слова, але поезія – це і складна доля. Люди, які пов’язали свою долю з поезією, мусять бути чесними, правдивими, мужніми. Адже поезія не любить фальші, не любить претензій до неї.
Не мав претензій до своєї поетичної долі і поет Григорій Маловик, життя якого було коротким, але яскравим. Він помер зовсім молодим, залишивши свої вірші, залишивши сина, рідних, стареньку батьківську хату на околиці села, а ще високі клени, які тягнуться до сонця своїми міцними стовбурами.
(Пісня «Тягнуться до сонця стовбури кленові» ).
А зараз про життя поета розкаже група учнів-дослідників , яка разом із вчителем української мови та літератури Осипенко В. М. відвідала рідних Г. Маловика та записала нові відомості та спогади про нього.
2.Повідомлення учнів-дослідників.
Вчитель: Плануючи нашу роботу, ми вирішили з учнями пройти рідними поетові стежинами, відвідати тих людей, котрі добре знали Григорія Яковича. А так, як відстань була близько 5 км, ми здійснили у квітні велосипедну подорож, результатом якої і стало зібрання нових відомостей про нашого талановитого земляка. Всі матеріали подорожі ми систематизували у книгу «Стежинами пам’яті».
(Демонструють книгу)
Зараз учні ознайомлять із деякими фрагментами своєї роботи.
1 учень: Наше село славиться не тільки талановитими та працьовитими людьми, а ще й своєю мальовничою природою. Особливо красиво на околиці Новов’язівського, де ставок, обсаджений красунями-вербами, поступово переходить у зарослі очеретом плавні. А там далі – поле та степ, степ та поле.
2 учень: Саме тут, на околиці Новов’язівського, 18 серпня 1940 року і народився Григорій Якович Маловик, якому б у цьому році виповнилося б 70. А помер він після тяжкої хвороби 28 травня 1970, не доживши декілька місяців до свого 30-річчя. Тож через 9 днів буде 40 років від дня його смерті.
3 учень: Багато цікавого ми дізналися про Григорія Яковича, який після закінчення середньої школи працював у районній газеті,райкомі комсомолу, а після закінчення філологічного факультету Дніпропетровського університету – редактором сільських вістей обласної студії телебачення.
4 учень: Дружина старшого брата Михайла Галина…. та племінник Віктор Михайлович розповіли, що Григорій Якович часто приїздив до рідного села, до батьківської хати, до своєї мами Уляни Дмитрівни, яка пережила свого сина на 22 роки.
5 учень:
Місяць сховався в кленах,
Стелиться тінь до хати.
Дарма, що в хатах темно,
Знаю – не спить ще мати.
Тільки торкнувся шибки:
Двері на ніч не закриті,
Сина чекала, певне…
Руки на шиї звиті,
Горнеться мати до мене.
Радість аж сльози хлюпа,
Стримуюсь ледве-ледве:
4.Учні-декламатори читають поезії автора.
1 учень. Серце
Маю землю від прадіда рідну,
Маю славу свою і ганьбу,
Маю душу, окопами зриту,
І окопами зриту судьбу.
І прославлене маю слово,
І не в’яне рушник над вікном,
І немає у серці злого,
Бо крізь нього тече Дніпро.
Бо на серці, мов на планеті,
Шлях Чумацький залишив слід,
Бо крізь серце пройшли в безсмертя
Сиві генії з трудних літ.
Вчитель: Майже у кожному вірші поета звучить тема смутку, тема війни. Багато новов’язівчан пішло на фронт, щоб вже ніколи не повернутися додому. Серед них був і батько Григорія, добра і працьовита людина, а ще завзятий сільський гармоніст. Це про нього пізніше син напише вірш.
2 учень.
Батькова гармонь
Розливала гармонь білі звуки,
Може сльози, а може,ні.
Відпливали у вальс білі руки
Наречених на плечах синів.
Спориші погасали зелені
Під вітрами веселих ніг,
Над всією тоді землею
Розтягався гармонії міх.
Ой же й батько, як ні у кого,
Гармоніст на усі світи,
Поклонився усім нам в ноги
Перед тим, як на фронт іти.
І пішов… За плечем гармонія,
Та стооке прощання услід,
І в сльозах закипілі промені
Сонце горем звели в зеніт.
(Звучить мелодія у виконанні баяніста Літвіченка А. Т.)
Вчитель: Про горе матерів, які втратили своїх дітей, пише у вірші «Сини».
3 учень.
Сини
Сини – мов сни: були й нема.
Навколо столу троє їх сиділо.
Тепер стара, самотністю німа.
Своє не хитре робить хатнє діло.
Крізь шибку в серце дивиться зоря,
А їй цигарка синова здається,
І знову згадок крихітки збира
Й годує ними зголодніле серце.
Траву косили в срібні три коси.
В три пісні радість праці відливали,
Трьома серцями закохались в три краси,
Трьома слізьми їй в очі припливали.
Сльозина перша – то найстарший син
(Додому не приходять обеліски).
Сльозина друга – то щоденні сни,
Що їде в гості другий із неблизька.
А третій син – то радісна сльоза,
У самім серці матернім нагріта.
Десь руса повела його коса
Під солов’їв закоханого літа.
Старенька згадує життя своє,
Немає на чолі самотності печаті.
Сини – не сни,були і є,
Живуть під серцем, вічністю зачаті.
Вчитель: Григорій Маловик писав: «Хочу, щоб рідне слово цвіло розумом мого народу, щоб співав ним мій ровесник і нащадок…». І його бажання здійснилися: поетичне слово продовжує жити в нашому селі, і продовжують «співати ним» ровесники і нащадки Г. Маловика.
Такою людиною є і Михайло Григорович Коломицький, наш земляк, надзвичайно яскрава особистість.
3 учень. Народився Михайло Григорович 1 березня 1942 року в селі Жабунькове Сахновщинського району на Харківщині.
З 1958 по 1962 рік навчався в Липкуватівському сільськогосподарському технікумі. Після служби в лавах армії працював зоотехніком у Харківській області.
В 1974 році після закінчення Харківського зооветеринарного інституту приїхав у наше село, де і зараз живе. Поетичній справі Михайло Григорович навчався у літературній студії м. Дергачі у поета В. Тимченка – члена Спілки письменників України.
Друкувався у різних періодичних виданнях, видав збірку віршів «Сходи зрілої душі», а нещодавно – «Сходи зрілої душі. Випуск 2.»
Учень 4.
В це село закохавсь я відразу…
Ще душу п’янила мінлива студентська воля.
Перекликалось у серці минуле і вабливе близьке,
Та привела мене в край козацький праведниця-доля,
За Дніпро, за ріку Самару – в село Новов’язівське.
Гомонів на примхи щедрий березень-провісник,
І весна-чародійка вже хвацько сідлала баского коня…
Ненароком Фортуна мені посміхнулася скупо, не злісно,
І долю свою я віч-на-віч, як неньку, обняв.
В це село закохавсь я відразу й донині,
Не намилуюсь ніяк пейзажем цілющим сільським…
Наснагу і радість вбачаю у кожній творчій днині,
В окрасі Дніпровського краю – селі Новов’язівськім.
Учень 5. «Українська національна культура – унікальне явище, яке має глибоке коріння і йде від нашої вільної, родючої землі.
В збірці поетичних творів М. Коломицького,життя якого нерозривно пов’язане з Юр’ївщиною, теми любові, дружби висвітлені з особливою теплотою і ніжністю», - так сказав про творчість нашого односельця народний депутат України Сергій Тігіпко.
Учень 6. Поет щирий ы відвертий з читачами, живе проблемами сьогодення, намагаючись вловити зв’язок між миттю і вічністю, між людиною і рідною землею.
В багатьох поезіях митця згадується війна, котра не пройшла безслідно для людей землі, звучить вдячність воїнам-визволителям. Чудовими є вірші «Комбат», «Доля», «Ранок 22 червня 1941 року», «Ровеснику», «Ми народилися на полі бою».
Учень 7.
Ми народилися на полі бою
Ми народилися на полі бою,
На багряній від крові землі,
Нехай Берлін не брали ми з тобою,
Та перші кроки ми брали в цій війні.
Все задихалося смердючими димами,
Душі гнобила жахливість руїн.
Нас сповивали війна і солдати-мами,
І стогін, і плач підневільних країн.
Коли бої пекельні затихали,
В окопи пробивались сонячні зайці –
Ми рученятами їх жадібно хапали
Й ховали біля серця у бійців.
Вчитель. Так писав про своє дитинство, «вбите на війні», Михайло Григорович. Сьогодні він – наш гість. Тож слово Вам, шановний, Михайле Григоровичу.
6. Розповідь М. Г. Коломицького.
Вчитель. А ще Михайло Григорович гарно співає,тому разом із колективом ансамблю козацької пісні Новов’язівського сільського Будинку культури об’їздив майже всю Україну. Сьогодні цей колектив завітав до нас.
(Звучить пісня у виконанні ансамблю козацької пісні).
Вчитель. Дякуємо Вам, Михайле Григоровичу, за цікаву та змістовну розповідь, а також дякуємо Вам та Вашим друзям за чудову пісню.
А зараз хочемо розповісти і про наші творчі здобутки, адже члени літературного гуртка «Рідне слово» неодноразово ставали переможцями районних та обласних поетичних конкурсів.
Так у 2008 році учениця 9 класу Павленко Тетяна, а в 2009 році учениця 11 класу Жир Дар’я стали призерами обласного конкурсу (в номінації «Поезія»), присвяченому пам’яті В’ячеслава Чорновола, і отримали цінні подарунки.
У цьому році учень 5 класу Погорелов Богдан (в номінації «Поезія») та учениця 11 класу Друзь Тетяна (в номінації «Проза» та «Поезія») стали переможцями районного конкурсу, присвяченому 65-річчю Великої Перемоги.
Можна ще багато розповідати про наших гуртківців, але краще, мабуть, зараз послухати їхні вірші. Отже, творчість наших юних новов’язівчан.
« Мій прадідусь загинув на війні» - так назвав свій вірш Погорелов Богдан.
А Друзь Тетянка написала поезію, яка має назву «Силует солдата».
Підсумкове слово вчителя.
Отже, в майбутньому наш поетичний край, я впевнена, буде збагачуватися новими поетичними творами, новими іменами, серед яких, можливо, діти, будуть і ваші.
Тому закінчити нашу зустріч я хочу словами нашої землячки, поетеси з м. Павлограда, Ганни Світличної:
Все життя моє – то дорога
До найкращої із пісень.
Тож я бажаю вам, діти, знайти свою поетичну дорогу, яка і приведе вас до найкращої з ваших пісень. На все добре!
(На згадку про зустріч учні дарують гостям збірочки своїх віршів).
(Музичне оформлення)
1.Вступне слово вчителя:
Діти, сьогодні у нас чергове заняття літературного гуртка, і присвячене воно творчості наших талановитих земляків – поетів Григорія Маловика та Михайла Коломицького.
Вони, землероби, хлібороби від роду до роду багато зробили, щоб зберегти і донести до народу його пісню, його мову, його душевну красу. Це про їхнє покоління, яке народилося під час війни,покоління поетів-шістдесятників писав відомий український письменник Микола Вінграновський ( з яким, до речі, товаришував наш односелець Григорій Маловик ):
Ми знову є. Ми – пізні. Найпізніші.
Що наросли з худеньких матерів
В саду порубанім.
Я знаю, не для тиші,
Вулкани дивляться
З-під наших юних брів.
(Демонструються портрети поетів-шістдесятників).
А ще це покоління називають «дітьми війни», адже війна брудними чоботами промарширувала їхнім дитинством. І все життя нагадувала про себе.
Тому тема нашого засідання: «Творчі здобутки поетів Новов’язівського. Тема війни у їхній поезії». А епіграфом хай будуть слова відомої української поетеси Ліни Костенко:
І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О, найстрашніше з літочислень:
Війна – війною – до війни!
Поезія - це краса слова, але поезія – це і складна доля. Люди, які пов’язали свою долю з поезією, мусять бути чесними, правдивими, мужніми. Адже поезія не любить фальші, не любить претензій до неї.
Не мав претензій до своєї поетичної долі і поет Григорій Маловик, життя якого було коротким, але яскравим. Він помер зовсім молодим, залишивши свої вірші, залишивши сина, рідних, стареньку батьківську хату на околиці села, а ще високі клени, які тягнуться до сонця своїми міцними стовбурами.
(Пісня «Тягнуться до сонця стовбури кленові» ).
А зараз про життя поета розкаже група учнів-дослідників , яка разом із вчителем української мови та літератури Осипенко В. М. відвідала рідних Г. Маловика та записала нові відомості та спогади про нього.
2.Повідомлення учнів-дослідників.
Вчитель: Плануючи нашу роботу, ми вирішили з учнями пройти рідними поетові стежинами, відвідати тих людей, котрі добре знали Григорія Яковича. А так, як відстань була близько 5 км, ми здійснили у квітні велосипедну подорож, результатом якої і стало зібрання нових відомостей про нашого талановитого земляка. Всі матеріали подорожі ми систематизували у книгу «Стежинами пам’яті».
(Демонструють книгу)
Зараз учні ознайомлять із деякими фрагментами своєї роботи.
1 учень: Наше село славиться не тільки талановитими та працьовитими людьми, а ще й своєю мальовничою природою. Особливо красиво на околиці Новов’язівського, де ставок, обсаджений красунями-вербами, поступово переходить у зарослі очеретом плавні. А там далі – поле та степ, степ та поле.
2 учень: Саме тут, на околиці Новов’язівського, 18 серпня 1940 року і народився Григорій Якович Маловик, якому б у цьому році виповнилося б 70. А помер він після тяжкої хвороби 28 травня 1970, не доживши декілька місяців до свого 30-річчя. Тож через 9 днів буде 40 років від дня його смерті.
3 учень: Багато цікавого ми дізналися про Григорія Яковича, який після закінчення середньої школи працював у районній газеті,райкомі комсомолу, а після закінчення філологічного факультету Дніпропетровського університету – редактором сільських вістей обласної студії телебачення.
4 учень: Дружина старшого брата Михайла Галина…. та племінник Віктор Михайлович розповіли, що Григорій Якович часто приїздив до рідного села, до батьківської хати, до своєї мами Уляни Дмитрівни, яка пережила свого сина на 22 роки.
5 учень:
Місяць сховався в кленах,
Стелиться тінь до хати.
Дарма, що в хатах темно,
Знаю – не спить ще мати.
Тільки торкнувся шибки:
- Хто там? – теплом війнуло.
Біле крило косинки
Тихо в вікні майнуло.Двері на ніч не закриті,
Сина чекала, певне…
Руки на шиї звиті,
Горнеться мати до мене.
Радість аж сльози хлюпа,
Стримуюсь ледве-ледве:
- Мамо, ну годі, люба,
Я ж у відпустку до тебе.
6 учень: Вулиця, на якій жив Григорій, була обсаджена кленами. Ці дерева дуже любив поет, він захоплювався їхньою силою та величчю.
І що є дивним, саме клени виросли біля могили поета, як згадка про невмирущість його душі.
7 учень: А ще Григорій Маловик навесні завжди знаходив час вийти на узгірок, де зарослі терну, і милуватися красою білосніжного цвіту.
Там він міг знаходитися годинами, мабуть, черпаючи натхнення для своєї подальшої творчості.
Побували біля цих тернових зарослій і ми.
8 учень: Поет дуже любив своє село і тому так боляче сприймав те, що воно поступово вмирає, що залишаються хати пустками.
9 учень:
Залишаються хати одні,
На причілках – бур’ян, не квіти.
А колись же у кожнім вікні
Дивувалися світові діти.
Де вони – недалекі літа?
Де веселі вечері в дві черги?
Коло хати я, хата пита,
Поглядають печально кочерги.
Не архаїки жаль, о ні!
Не лелек на солом’яних стріхах.
Та чому, коли хати одні,
То й порожні на хатах і гнізда.
3. Розповідь сільських бібліотекарів та учениці 11 класу
Друзь Т., лауреата обласного конкурсу «Книга рідного краю», про творчу
роботу, присвячену Григорію Маловику.4.Учні-декламатори читають поезії автора.
1 учень. Серце
Маю землю від прадіда рідну,
Маю славу свою і ганьбу,
Маю душу, окопами зриту,
І окопами зриту судьбу.
І прославлене маю слово,
І не в’яне рушник над вікном,
І немає у серці злого,
Бо крізь нього тече Дніпро.
Бо на серці, мов на планеті,
Шлях Чумацький залишив слід,
Бо крізь серце пройшли в безсмертя
Сиві генії з трудних літ.
Вчитель: Майже у кожному вірші поета звучить тема смутку, тема війни. Багато новов’язівчан пішло на фронт, щоб вже ніколи не повернутися додому. Серед них був і батько Григорія, добра і працьовита людина, а ще завзятий сільський гармоніст. Це про нього пізніше син напише вірш.
2 учень.
Батькова гармонь
Розливала гармонь білі звуки,
Може сльози, а може,ні.
Відпливали у вальс білі руки
Наречених на плечах синів.
Спориші погасали зелені
Під вітрами веселих ніг,
Над всією тоді землею
Розтягався гармонії міх.
Ой же й батько, як ні у кого,
Гармоніст на усі світи,
Поклонився усім нам в ноги
Перед тим, як на фронт іти.
І пішов… За плечем гармонія,
Та стооке прощання услід,
І в сльозах закипілі промені
Сонце горем звели в зеніт.
(Звучить мелодія у виконанні баяніста Літвіченка А. Т.)
Вчитель: Про горе матерів, які втратили своїх дітей, пише у вірші «Сини».
3 учень.
Сини
Сини – мов сни: були й нема.
Навколо столу троє їх сиділо.
Тепер стара, самотністю німа.
Своє не хитре робить хатнє діло.
Крізь шибку в серце дивиться зоря,
А їй цигарка синова здається,
І знову згадок крихітки збира
Й годує ними зголодніле серце.
Траву косили в срібні три коси.
В три пісні радість праці відливали,
Трьома серцями закохались в три краси,
Трьома слізьми їй в очі припливали.
Сльозина перша – то найстарший син
(Додому не приходять обеліски).
Сльозина друга – то щоденні сни,
Що їде в гості другий із неблизька.
А третій син – то радісна сльоза,
У самім серці матернім нагріта.
Десь руса повела його коса
Під солов’їв закоханого літа.
Старенька згадує життя своє,
Немає на чолі самотності печаті.
Сини – не сни,були і є,
Живуть під серцем, вічністю зачаті.
Вчитель: Григорій Маловик писав: «Хочу, щоб рідне слово цвіло розумом мого народу, щоб співав ним мій ровесник і нащадок…». І його бажання здійснилися: поетичне слово продовжує жити в нашому селі, і продовжують «співати ним» ровесники і нащадки Г. Маловика.
Такою людиною є і Михайло Григорович Коломицький, наш земляк, надзвичайно яскрава особистість.
3 учень. Народився Михайло Григорович 1 березня 1942 року в селі Жабунькове Сахновщинського району на Харківщині.
З 1958 по 1962 рік навчався в Липкуватівському сільськогосподарському технікумі. Після служби в лавах армії працював зоотехніком у Харківській області.
В 1974 році після закінчення Харківського зооветеринарного інституту приїхав у наше село, де і зараз живе. Поетичній справі Михайло Григорович навчався у літературній студії м. Дергачі у поета В. Тимченка – члена Спілки письменників України.
Друкувався у різних періодичних виданнях, видав збірку віршів «Сходи зрілої душі», а нещодавно – «Сходи зрілої душі. Випуск 2.»
Учень 4.
В це село закохавсь я відразу…
Ще душу п’янила мінлива студентська воля.
Перекликалось у серці минуле і вабливе близьке,
Та привела мене в край козацький праведниця-доля,
За Дніпро, за ріку Самару – в село Новов’язівське.
Гомонів на примхи щедрий березень-провісник,
І весна-чародійка вже хвацько сідлала баского коня…
Ненароком Фортуна мені посміхнулася скупо, не злісно,
І долю свою я віч-на-віч, як неньку, обняв.
В це село закохавсь я відразу й донині,
Не намилуюсь ніяк пейзажем цілющим сільським…
Наснагу і радість вбачаю у кожній творчій днині,
В окрасі Дніпровського краю – селі Новов’язівськім.
Учень 5. «Українська національна культура – унікальне явище, яке має глибоке коріння і йде від нашої вільної, родючої землі.
В збірці поетичних творів М. Коломицького,життя якого нерозривно пов’язане з Юр’ївщиною, теми любові, дружби висвітлені з особливою теплотою і ніжністю», - так сказав про творчість нашого односельця народний депутат України Сергій Тігіпко.
Учень 6. Поет щирий ы відвертий з читачами, живе проблемами сьогодення, намагаючись вловити зв’язок між миттю і вічністю, між людиною і рідною землею.
В багатьох поезіях митця згадується війна, котра не пройшла безслідно для людей землі, звучить вдячність воїнам-визволителям. Чудовими є вірші «Комбат», «Доля», «Ранок 22 червня 1941 року», «Ровеснику», «Ми народилися на полі бою».
Учень 7.
Ми народилися на полі бою
Ми народилися на полі бою,
На багряній від крові землі,
Нехай Берлін не брали ми з тобою,
Та перші кроки ми брали в цій війні.
Все задихалося смердючими димами,
Душі гнобила жахливість руїн.
Нас сповивали війна і солдати-мами,
І стогін, і плач підневільних країн.
Коли бої пекельні затихали,
В окопи пробивались сонячні зайці –
Ми рученятами їх жадібно хапали
Й ховали біля серця у бійців.
Вчитель. Так писав про своє дитинство, «вбите на війні», Михайло Григорович. Сьогодні він – наш гість. Тож слово Вам, шановний, Михайле Григоровичу.
6. Розповідь М. Г. Коломицького.
Вчитель. А ще Михайло Григорович гарно співає,тому разом із колективом ансамблю козацької пісні Новов’язівського сільського Будинку культури об’їздив майже всю Україну. Сьогодні цей колектив завітав до нас.
(Звучить пісня у виконанні ансамблю козацької пісні).
Вчитель. Дякуємо Вам, Михайле Григоровичу, за цікаву та змістовну розповідь, а також дякуємо Вам та Вашим друзям за чудову пісню.
А зараз хочемо розповісти і про наші творчі здобутки, адже члени літературного гуртка «Рідне слово» неодноразово ставали переможцями районних та обласних поетичних конкурсів.
Так у 2008 році учениця 9 класу Павленко Тетяна, а в 2009 році учениця 11 класу Жир Дар’я стали призерами обласного конкурсу (в номінації «Поезія»), присвяченому пам’яті В’ячеслава Чорновола, і отримали цінні подарунки.
У цьому році учень 5 класу Погорелов Богдан (в номінації «Поезія») та учениця 11 класу Друзь Тетяна (в номінації «Проза» та «Поезія») стали переможцями районного конкурсу, присвяченому 65-річчю Великої Перемоги.
Можна ще багато розповідати про наших гуртківців, але краще, мабуть, зараз послухати їхні вірші. Отже, творчість наших юних новов’язівчан.
« Мій прадідусь загинув на війні» - так назвав свій вірш Погорелов Богдан.
А Друзь Тетянка написала поезію, яка має назву «Силует солдата».
Підсумкове слово вчителя.
Отже, в майбутньому наш поетичний край, я впевнена, буде збагачуватися новими поетичними творами, новими іменами, серед яких, можливо, діти, будуть і ваші.
Тому закінчити нашу зустріч я хочу словами нашої землячки, поетеси з м. Павлограда, Ганни Світличної:
Все життя моє – то дорога
До найкращої із пісень.
Тож я бажаю вам, діти, знайти свою поетичну дорогу, яка і приведе вас до найкращої з ваших пісень. На все добре!
(На згадку про зустріч учні дарують гостям збірочки своїх віршів).
(Музичне оформлення)
Комментарии
Отправить комментарий